ПРИВЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИВЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док., перех.
1. Змушувати звикати до кого-, чого-небудь, призвичаювати до чогось. Зінько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковій хаті, доглядатиме діти, до роботи їх привчатиме (Гр., II, 1963, 471); Сина змалечку привчав [Плачинда], що в Яроша найкращий сад в селі і його треба не спускати з очей… (Стельмах, І, 1962, 238); А що малих дітей привчив [Тихін], так із усього села. Тільки що дасть бог ранок, то усі до нього аж лопотять (Кв.-Осн., II, 1956, 135); Хвороба привчила її до терплячості (М. Ол., Леся, 1960, 100); Напівдикі степові коні не одразу скорялися людині, і потрібно було чимало фізичної сили, щоб їх впіймати, загнуздати й осідлати, а потім привчить носити на собі людину (Тулуб, В степу.., 1964, 319); // Виробляти в кого-небудь навик до певної роботи, заняття і т. ін. Хівря ж була таки чепурна: її мати привчали, щоб у хаті скрізь було чепко [чепурно] (Григ., Вибр., 1959, 109); Кузьма привчає хлопця до ковальської справи (Горд., II, 1959, 167); Хто терпляче, крок за кроком, привчає, муштрує, натаскує молодого гарячого пса,.. — справжній мисливець (Рильський, Веч. розмови, 1964, 214).
2. діал. Навчати. — Я вам пошлю вчителя. Той привчить вас ліпше нашої [української] мови, ніж я (Коб., III, 1956, 369).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 581.