ПРЕВЕЛЕ́БНИЙ, а, е.
1. перев. у сполуч. із сл. отець, пан і т. ін., церк. Титул єпископа. [Єпископ:] Ти кажеш, що Люцій був з Руфіном у садку, як ти прийшла? [Прісцілла:] Так, превелебний отче (Л. Укр., II, 1951, 447); Розповідали тільки-но в колибі товариші, що в неділю у церкві і пан превелебний наклав анафему на опришків (Скл., Карпати, II, 1954, 291); Старшинував на тій раді сам превелебний владика, єпископ (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 120); // у знач. ім. превеле́бний, ного, ч. Те саме, що єпи́скоп. — Чого ж гніватися превелебному? Земля церковна! Ми по закону правимо її (Стельмах, І, 1962, 411).
2. заст. Гідний великої поваги, пошани (часто при ввічливо-шанобливому звертанні до когось). У неділеньку у святую У досвітнюю годину У славному-преславному Місті в Чигирині Задзвонили в усі дзвони, З гармати стріляли, Превелебную громаду Докупи скликали (Шевч., II, 1963, 158); Хвіртку часом лишали не замкненою на той випадок, щоб превелебний пан ректор міг пройти на будівництво (Ле, Хмельницький, І, 1957, 139); // Пов’язаний з вираженням великої поваги, пошани до кого-небудь. Ви [книжки] мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша, Ви повсякчасна любов і раювання моє! Ви просвітили мене, превелебні дали мені титла, Шану вельможних людей подарували мені (Зеров, Вибр., 1966, 377).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 524.