ПРАНЦЮВА́ТИЙ, а, е, заст., розм. Хворий на пранці. Я раптом побачив.. пранцюватих дітей всуміш, з голодними псами… (Коцюб., II, 1955, 232); — І як тобі не соромно, Ганнусе, виходити о таку пору з дому! Та ще й сидіти самій з отим чортом в англійській шинелі? Вони ж майже всі пранцюваті… (Ю. Янов., І, 1958, 57); // Уживається як лайливе слово. — А коли так — вон [геть] з моєї хати, пранцюваті недоїдки! — скрикнув [шинкар].., вискакуючи з-за столу (Мирний, III, 1954, 396).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 516.