ПРА́НИК, а, ч. Дерев’яний гладенький валок для вибивання білизни під час прання. Над рікою тут і там червонілися спідниці прачок, що стояли похилені по коліна в воді і махали праниками (Фр., III, 1950, 92); Ляскають праники — жінки полотно вибивають (Головко, І, 1957, 189); * У порівн. — Тільки я на поріг, а з хати Тетяна вибігає. Справді, стала дівчиною хоч куди, а коси, мов праники, аж поторкати хочеться (Стельмах, I, 1962, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 516.

Праник, ка, м.

1) Валекъ у прачекъ. Вас. 169.

2) Часть тѣла (какая?) ЕЗ. V. 66.

3) Рядовина праник. См. Рядовина 1. Вас. 168.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 401.

пра́ник = прач — старовинний дерев’яний гладенький валок для вибивання білизни під час прання на річці, на ставку тощо; ним сильно били по білизні, тому прання символізувало й побиття.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 478.