ПО-ДРУ́ЖНЬОМУ, присл. Як друг; по-приятельському. З учителькою поводився [Роман] по-дружньому (Вас., І, 1959, 61); Всі на кораблі ставилися до нього по-дружньому — уважно, привітно і ввічливо (Тулуб, В степу.., 1964, 266); // З виразом доброзичливості, прихильності, ласки; приязно. Вона вміла цінувати гумор, сміялася і вже дивилася на мене тепло, по-дружньому (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 160); Він весело озирав своїми лупатими очима натовп і по-дружньому кивав до знайомих козаків (Добр., Очак. розмир, 1965, 44); // Як прийнято між друзями. [Семпроній:] Ти [Люцій] можеш помогти, але не хочеш, — се не по-дружньому (Л. Укр., II, 1951, 469); Встряє в розмову кок Пузанов, якого на кораблі по-дружньому зовуть просто пузанчиком (Ткач, Моряки, 1948, 35); // Як другові. Дізнавшись від Цимбала, що Вутанька виступає на сільській сцені, воєнком.. по-дружньому признався, що сам він теж свого часу пробував грати на кону (Гончар, II, 1959, 169).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 759.