ПОШАНІ́ВОК, ПОШАНО́ВОК, вку, ч., рідко.

1. Те саме, що поша́на 1. Стояли перед уявою молодого хлопця ті опришки, наче міфічні герої, оточені сяйвом людського пошанівку (Хотк., Довбуш, 1965, 61); В мого народу у пошанівку Чорна робота і чорний хліб (Павл., Пальм. віть, 1962, 82); [Професор:] І за ту честь, за той пошановок.. чим він має платити суспільності? (Фр., IV, 1950, 37).

2. Добрий догляд за чим-небудь. Та цею бочкою можна возити років з вісім, а в добрий пошанівок, то й на десять стане (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 479.

Пошанівок, вку, м.

1) = Пошанівка. Як у пошанівку, то рукавиць цих з вас стане на три роки. Н. Вол. у. Та цею бочкою можна возити років з вісім, а в добрий пошанівок, то й на десять стане. Брацл. у.

2) Уваженіе. Жиш одна душа у неї мала й ласку і пошанівок. Федьк.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 394.