ПОЧО́ВГАТИ, аю, аєш, док., розм.
1. неперех. Човгати якийсь час. Юнак поглянув на свої забруднені чоботи, почовгав підошвами по рогожці, простеленій біля порога (Грим., Кавалер.., 1955, 87).
2. перех. Човгаючи, стерти (підошви, підметки і т. ін.). [Степан:] Не бий ти даремно чобіт, бо тільки підметки почовгаєш (Кроп., I, 1958, 410).
3. неперех., перен. Повільно піти, човгаючи ногами. Мар’я почовгала до свого лігва (Мирний, III, 1954, 171); Він мовчки почовгав у сіни (Козл., Сонце.., 1957, 42); Уляна, зітхнувши, накинула на плечі теплу хустку, почовгала з хати (Тют., Вир, 1964, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 473.