ПОХНЮ́ПЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., рідко, ПОХНЮ́ПИТИСЯ, плюся, пишся; мн. похню́пляться; док., розм.

1. Нахилятися, опускатися (про голову, ніс), спрямовуватися додолу (про очі, погляд). Як глянув же я на себе в дзеркало, так батечки!.. Аж злякавсь, сам себе не пізнав,.. і рот кривий, і щоки позападали, і ніс похнюпивсь (Стор., І, 1957, 121); Голова Юрка вже похнюпилася, і замість відповіді з грудей його вирвався тільки тяжкий, стриманий видих (Ряб., Жайворонки, 1957, 10).

2. Нахиляти, спускати голову, спрямовувати погляд додолу (перев. від сорому, поганого настрою, смутку). [Печариця:] Та от ви що́ шептали Євдокії Василівні?.. [Галя (похнюплюючись):] Зостарієтесь, кажу (Мирний, V, 1955, 145); Еней похнюпивсь, дослухався, Сивилла що йому верзла, Стояв за голову узявся, Не по йому ся річ була (Котл., І, 1952, 120); На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться (Тесл., З книги життя, 1949, 3); — А як у тебе справи в школі? — спитала вона.. — Погано, — похнюпившись, відповіла Леся (Ів., Таємниця, 1959, 88); * Образно. Над водою похнюпився очерет (Коп., Земля.., 1957, 34); // перен. Піддаватися сумному настроєві, втрачати бадьорість. Хлопи дуже похнюпились, а шляхтичі мов на дріжджах росли (Фр., II, 1950, 86); Похнюпився мій Мелешко, в’яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться (Гончар, М. Братусь, 1951, 102).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 453.