ПОТУХА́ТИ, а́є, недок., ПОТУ́ХНУТИ, не; мин. ч. поту́х, ла, ло; док.
1. Переставати горіти, світити, світитися; гаснути, погасати. Потухає вогонь, смутна Марина знов увіходить помаленьку в темряву (Н.-Лев., І, 1956, 110); Потухав багряний колір. Во́дяно-зелена світилась хмара (Тич., II, 1957, 145); Аби місяць на мене світив, а зорі хоч потухнуть (Номис, 1864, № 5422); Кінного найняв він візника. Їздив ним уздовж одвічних вулиць, Поки день над Римом не потух (Рильський, Зим. записи, 1964, 29); * Образно. Згинуло тіло, — не згинув їх дух, З нами живуть ідеали; Кров захолола — огонь не потух, — Той, що їх груди палали (Граб., І, 1959, 531); // безос. Снує [Василь] у конюшні коло коней і зажида, коли потушаться всюди огні.. Аж ось і там потухло (Мирний, IV, 1955, 168).
2. перен. Втрачати блиск, жвавість, виразність (про очі, погляд). [Степан:] О, мої любі оченята!.. [Ярина (плачучи):] Та згаснуть вони від дрібненьких сліз, потухнуть від тяжкого смутку (Кроп., V, 1959, 18); Очі [Альоші] на мить зафосфорилися й потухли під віями, що тінню впали на них (Мик., Повісті.., 1956, 68).
3. перен. Поступово затихати, переставати бути чутним (про звуки). Навальний тупіт кількох коней позаду поволі потухав, лише зрідка долітаючи (Ле, Хмельницький, І, 1957, 302); Нараз потухли шуми пароплавні, Лиш очерет, та ясновербі плавні, Та многовода дужа течія (Зеров, Вибр., 1966, 66); // Втрачати силу, слабшати (про почуття, переживання і т. ін.). Другої днини веселість Якима стала потухати (Кобр., Вибр., 1954, 52); Коли в грудях моїх тривога То потухає, то горить.., — Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні (Рильський, І, 1960, 138); — Я не боюся хмари, зливи!.. Нехай і повінь валом бухне, Моя відвага не потухне (Фр., X, 1954, 75).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 435.