ПОТУ́ХА, и, ж.
1. розм. Те саме, що розва́га. У тім льоху.. Сидів Тибурцій. Певне діло, він Попав у в’язні зовсім без причин.. То, бачте, Замітальський для потухи Таку для панства штуку відпалив [утнув] (Рильський, Марина, 1944, 42).
2. діал. Підтримка. Найшла на Семена несміливість, і він був би допевне вернувся назад, якби не почував тої потухи, що йде з читальником Паньком (Март., Тв., 1954, 114).
$ Ви́пити на поту́ху — випити під кінець, на прощання або на похмілля. — Вип’ю чарку, вип’ю другу, Вип’ю третю на потуху, П’яту, шосту, та й кінець (Шевч., І, 1963, 123); — Може, хто пулечку зіб’є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип’є? — спитався Колісник (Мирний, III, 1954, 289); Вони обнялися і тричі поцілувалися. — На потуху треба випити,.. а то від твоїх кулаків в голові щось аж джмелі загули (Панч, Гомон. Україна, 1954, 98).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 435.