ПОТРО́ШКУ, ПОТРО́ШКИ, присл., розм.

1. Те саме, що потро́ху. Ой вечеряй, серденятко, Та бери потрошку (Нар. лірика, 1956, 349); — От якби й ти крала потрошку то там, то там, то може б і дохарчувались до нових жнив (Н.-Лев., III, 1956, 282); Мовою треба займатись хоч потрошку, але наполегливо, систематично і регулярно (Знання.., 9, 1967, 15); Я потрошки збираю матеріали для повісті (Коцюб., III, 1956, 166); — Як Семена Івановича тут не буде, то вона [Галочка] його потрошку і забуде (Кв.-Осн., II, 1956, 357); От вона годі вже сидіти згорнувши ручки; потрошки, потрошки та й стала така ж роботяща, як і всі (Стор., І, 1957, 28); Для розривки рипів [пасажир] потрошку чоботом, подригуючи ногою (Григ., Вибр., 1959, 362).

2. Без особливих змін, подій (як відповідь на запитання: як живете? як здоров’я? і т. ін.). — Як вас, свахо, бог милує?.. — Спасибі вам, свахо! живемо потрошку, хвалити бога (Н.-Лев., II, 1956, 279).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 427.