ПОТРОШИ́ТИ, шу́, ши́ш, недок., перех.

1. Виймати нутрощі з убитої тварини. Оселедці вимочують у холодній воді, потрошать, відрізують голови, хвости і плавники (Укр. страви, 1957, 51); Коли йому давали потрошити недобитого звіра, він витягав із шкіряного чохла гострого мисливського ножа (Тют., Вир, 1964, 416); // розм. Робити розтин; анатомувати. Він після побоїв на вечорницях.. вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив (Кв.-Осн., II, 1956, 107); // перен., розм. Убивати, різати. Велів [Еней] всіх сікти та рубать. Пішли Латинців потрошити (Котл., І, 1952, 287); Узимку в кучугурах снігу вовки поїдали задавлених овець і собак, лисиці потрошили курей (Панч, Гарні хлопці, 1959, 45).

2. перен., розм. Витягати що-небудь звідкись, випорожнювати щось, забирати в кого-небудь (майно, гроші і т. ін.). Татари ганяли по табору, як хорти за зайцями, хапали людей, хапали коней, здирали сідла, потрошили вози (Панч, Гомон. Україна, 1954, 344); // Спустошувати, розоряти що-небудь. Перестрибували [свині] через тини й люто потрошили чужі городи (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 12).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 427.