ПОТОПА́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до потопа́ти. «Чоловіче, бійся бога, рятуй мене!» — кричав потопаючий лихий пан (Україна.., І, 1960, 30); — Щури завжди першими тікають з потопаючого корабля, — гостро, з огидою сказала вона (Собко, Срібний корабель, 1961, 202); Хто хоч раз побував на Буковині і в Закарпатті, той ніколи не забуде високих полонин і потопаючих в зелені сіл (Наука.., 11, 1963, 28); // у знач. ім. потопа́ючий, чого, ч.; потопа́юча, чої, ж. Той (та), що потопає. Черниш, відбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього (Гончар, III, 1959, 352); *У порівн. Наче потопаючий Стебелиночку, Зір мій вид її [дівчини] ловив На хвилиночку (Фр., XI, 1952, 31); — Мамо, треба негайно професора зі Львова.. Олена вхопилася за цю думку, як потопаючий за соломинку (Вільде, Сестри.., 1958, 95).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 417.