ПОТИ́ЛИЧНИК, а, ч., розм. Удар рукою по потилиці; запотиличник. Він, здається, намірявся кинутися на його і з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцеві (Мирний, III, 1954, 360); «Уже б’ють! Але витримаю, аби не знати що», — подумав Панько й прилагодився ще на кілька потиличників: затис зуби та й стяг кілько мога лице (Март., Тв., 1954, 161); Цілі ночі їм доводилося місити пухку здобу, а пекарі ніколи не шкодували потиличників та ляпасів (Ів., Таємниця, 1959, 150).

◊ Відва́жувати (відва́жити) поти́личника кому — сильно бити кого-небудь кулаком по потилиці. Іванко підходить до нього [старшого брата] з трепетом і захопленням. Якщо навіть доброго потиличника відважить, і то не біда — йому все можна (Руд., Остання шабля, 1959, 16); — Пане, — заблагав він далі, — дорогий друже, відважте мені потиличника (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 108); Годува́ти (нагодува́ти, частува́ти, почастува́ти) поти́личниками кого — бити кого-небудь по потилиці. Мусила Левантини зостатися, і справді їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками і менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютішими очима (Гр., II, 1963, 263); Ніколи його ніхто не бив, а батько й поготів. Бабуся в дитинстві частувала потиличниками й давала ляпанців, але то була не кара, а ласка (Собко, Матв. затока, 1962, 242).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 407.