ПО́ТИ, присл.
1. розм. До того часу, до тих пір; доти. Поки щастя плужить, поти приятель служить (Номис, 1864, № 2308); Поти пряла, поки й задрімала (Сл. Гр.); — Ой, хочу ласощів!.. і поти усе вередуватиму, аж поки купиш ласощів (Кв.-Осн., II, 1956, 474); — Це ти, моє золото, приманила долю до нашої хати! Поки я сам жив, поти бідував (Н.-Лев., І, 1956, 159); // рідко. До цього місця; досі. І повелів: бурхатимеш от поти, оттут межа твоїм сердитим хвилям (Сл. Гр.); — Мені набридла війна і солдатчина аж поти, — він, видно, показав рукою на горло (Гжицький, У світ.., 1960, 190).
2. заст. Поки. Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна (Мирний, III, 1954, 44); // У той час як. Поти вона чистила чоботи, Мар’я мовчки прибиралася, підбирала свою розкуйдану косу, підсмикала пом’яту спідницю (Мирний, III, 1954, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 406.