ПОТАКА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОТА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОТАКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.

1. Те саме, що підта́кувати. — Ну, чого ж ти плутаєшся? — сміявся митрополит, — Адже ж Гегель був єретик? — Єретик, ваше високопреосвященство, — потакав Воздвиженський (Н.-Лев., І, 1956, 365); За що ж, — хто-небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє? За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє (Гл., Вибр., 1951, 25); За все життя вона була навчена змовчувати чоловікові, особливо тоді, коли його місило та гризло всередині, і добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати (Тют., Вир, 1964, 237); Говорив більше Сашко, а Гриць зрідка потакував та дещо додавав до його розповіді (Добр., Олов. солдатики, 1961, 66); Почувши цареву бесіду, вони [міністри] згідно потакнули головами (Фр., IV, 1950, 97); — Не кохаєш ти моєї небоги, пане Максиме… І не приголубив як слід… — Еге, еге… — потакнув і Лава (Панч, Гомон. Україна, 1954, 79).

2. тільки недок., перен., рідко. Потурати кому-, чому-небудь. — Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? (П. Куліш, Вибр., 1969, 171); Тучинський мовчав. На його обличчі грала посмішка, що з’являється у дорослої людини, коли вона потакає витребенькам дитини (Досв., Вибр., 1959, 320); Жінка у всім потакувала синові і готова була дати собі й око виймити [вийняти] за нього (Фр., V, 1951, 287).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 396.