ПОСІРІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до посірі́ти. Комбриг встав з-за столу, міцніше натягнув на голову посірілого від куряви кашкета (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 8); Охрім Бандура дивився на посірілий від дощів степ (Кучер, Чорноморці, 1956, 207).

2. у знач. прикм. Який став, зробився сірим, набув сіруватого відтінку. Чи й в мене більма, чи справді нічого не видко? Сірі води густо спливають з сірого неба на посірілу землю (Коцюб., II, 1955, 410); Іде дівчина прати на Черемош каламутний і посірілий (Хотк., II, 1966, 267); // Зблідлий. Іван Васильович Філіпов сидів стомлений, посірілий (Збан., Єдина, 1959, 323); Посірілими губами Марія намагалася щось сказати, але їй ніби забракло мови (Панч, В дорозі, 1959, 50); // Який посвітлішав перед світанком (про небо). Бліднуть, гаснуть золоті візерунки на посірілому небозводі (Дн. Чайка, Тв., 1960, 108); Ліворуч за річкою навпроти посірілого неба стояв чорною брилою мовчазний ліс (Ле, Хмельницький, І, 1957, 105).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 329.