ПОСТРИБА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. Почати пересуватися стрибками; підстрибуючи, попрямувати кудись. Замахала [Марина], Неначе крилами, руками, І пострибала через двір У поле, виючи, мов звір (Шевч., II, 1963, 121); Пострибала зайчиха підживитись (Коп., Як вони.., 1948, 9); Цокаючи костурами, Марко пострибав у куток, до вікна (Жур., Звич. турботи, 1960, 133); * Образно. Вітрець пострибав хлібами, сколошкав овес, смикнув за довгого вуса ячмінь (Донч., Пісня.., 1947, 18).
2. Стрибати якийсь час. — А коли ти, дідусенько [дідусеньку], Сам признавсь, що хлопчик, Так попробуй пострибати, Як ось той горобчик (Щог., Поезії, 1958, 484); Такі тут масштаби, такі простори. Буває, влітку дощ над одним відділком пройде, а над другим його в той день і не бачили, тільки дітвора пострибає на шляху по пилюці (Гончар, Тронка, 1963, 27); // тільки майб. ч., перев. у сполуч. із сл. у мене, у нас, розм. Уживається як погроза. — Об’єднались [партизани] в армію, та робітники з центра Росії підійшли — зовсім по-іншому обернули справи. Тепер біляки пострибають! (Довж., І, 1958, 138).
3. Зстрибнути з чого-небудь або скочити на щось (про всіх або багатьох). Ціла машина прибула із села Межирічки.. Пострибали [колгоспники] з машини і, знай наших, одразу в танець (Кучер, Дорога.., 1958, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 379.