ПОСТА́РІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до поста́рі́ти. Увійшов молодий панок, років, може, двадцяти двох, з непевною і передчасно постарілою фізіономією (Фр., VI, 1951, 260); Цей Артем був якийсь інший, замкнутий і помітно постарілий (Кучер, Чорноморці, 1956, 394); — Дякую, мамо! — сказав, як завжди, Семен і глянув на постаріле обличчя матері (Собко, Біле полум’я, 1952, 4); Глухої ночі повертається Мирон до своєї постарілої хати (Стельмах, І, 1962, 377).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 369.