ПОСОЛОВІ́ТИ, і́ю, і́єш, розм. Док. до солові́ти. — Вип’ємо ж ще. То за сина було, а це вже за батька! — Та ще ж, куме, і за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, — базіка Федір, вже посоловівши від другої [чарки] (Мирний, IV, 1955, 227); Антоша став мокрий і червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса, а очі посоловіли (Коцюб., II, 1955, 386); Хлопці випили горілку навхилки. Нажерлись. Посоловіли (Мик., II, 1957, 451); Сиволап майже не п’янів, тільки очі в нього посоловіли та важко кліпали вії (Ткач, Плем’я.., 1961, 26).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 352.