ПОСМУТНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до посмутні́ти. А чому ж це милий, Чому посмутнілий? (Ющ., Люди.., 1959, 12); Варвара Сніжко, в вишиваній рясній сорочці, перемовлялася із Маврою, кивала на посмутнілих сусідок (Горд., Дівчина.., 1954, 169); Згадав він Тані личко миле, Таке бліде та посмутніле (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 95); Циган, водячи смичком, з презирством поглянув на Плачинду, зупинив посмутнілі очі на конях й одвернувся (Стельмах, Хліб.., 1959, 513); В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 22); * Образно. Затремтіли зірки посмутнілі і погасли в імлі голубій… (Сос., II, 1958, 473).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 349.