ПОРУ́ЧНИК¹, а, ч., дорев., розм. Те саме, що пору́чик. Тепер з нею ходив молодий, витончений поручник (Кач., II, 1958, 57).

ПОРУ́ЧНИК², а, ч., розм. Те саме, що поручи́тель. Довелося [панові Бжеському] поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця (Тулуб, Людолови, І, 1957, 253).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 296.

Поручник, ка, м.

1) Поручитель. Черк. у. Позич мені руб грошей! — Дай, каже, поручника. — Якого ж я тобі поручника дам? Хто за мене поручиться? Я бідний. Чуб. II. 27.

2) Поручикъ. Не пущу, тя, поручнику, аж року дослужиш. Гол. I. 285.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 355.