ПОРОЗПУСКА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.

1. Звільнивши від навчання, роботи і т. ін., дозволити всім або багатьом розійтися, роз’їхатися. Всі ми, школярі, сподівалися, що незабаром нас порозпускають, бо вже наближався кзамент [екзамен] (Гр., Без хліба, 1958, 57); * Образно. Еол насупившись сказав: — Я все б зробив за сюю плату, Та вітри всі порозпускав (Котл., І, 1952, 67); // Дати можливість розійтися, розбігтися в різні боки. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках (Мирний, II, 1954, 58); — Куди це ваші худобу порозпускали? (Тют., Вир, 1964, 176).

2. Широко, на всі боки розкинути гілля, зайнявши великий простір (про дерева, кущі і т. ін.). По широких полянах кущі калини та орішнику [горішника] порозпускали тонкі гілки аж додолу (Мирний, III, 1954, 293).

3. Послабити, попустити, зробивши менш стягнутим (вузли, паски і т. ін.); // Розплести (коси, волосся) (про багатьох). Жінки, порозпускавши коси, Розхристані і без свиток, Розтрьопані [розтріпані], простоволосі, Галасували на ввесь рот (Котл., І, 1952, 273).

4. Розправити, розгорнути багато чого-небудь згорнутого, складеного і т. ін. По зеленому, рівнесенько стриженому дерні похожали [походжали] пави та павичі, порозпускавши свої пишні хвости (Н.-Лев., І, 1956, 163); Бачить поразку цариця. Велить розв’язати мотуззя, Порозпускати вітрила, тікає (Зеров, Вибр., 1966, 258).

5. перен. Послабивши вимогливість, зробити усіх або багатьох недисциплінованими, неслухняними. Й наймичок порозпускали, й наймички сміються мені в вічі (Н.-Лев., III, 1956, 209).

6. розм. Розпорошити, розвіяти що-небудь сипке. — На святий вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні та й нахваляються, що рубатимуть: Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю! (Гр., II, 1963, 369).

7. у сполуч. із сл. чутки, плітки і т.ін. Розказати багатьом, поширити.

8. рідко. Витратити, розтринькати гроші, майно і т. ін. Добра дитина ще й придбає, а наша, що є, то й те порозпускає (Номис, 1864, № 9205).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 277.