ПОПІДТИ́ННЮ, присл., розм.
1. Під тинами; на вулиці. — Ходім же, Карпе, попідтинню, щоб мати не бачила (Мирний, І, 1954, 245); Ось прозвучали струни; попідтинню просту, сліпу кобзарську пісню чуть (Мур., Багаття, 1940, 22); * Образно. Думи мої.., В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я — тут загину (Шевч., І, 1951, 23).
2. перен. Без притулку. — Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? (Мирний, І, 1949, 315); Залилась слізьми бідна жінка, уявляючи собі тих нещасних, що мруть попідтинню, не маючи й картоплини, щоб закропити душу (Речм., Весн. грози, 1961, 87).
Тиня́тися попідти́нню — бути без притулку, жебракувати. [Єгер:] Вони [багатії] заберуть все до останку. [Анзорге:] Нехай мене на цвинтар занесуть, аніж я маю старощами тинятися попідтинню (Л. Укр., IV, 1954, 219); [Кіндрат Антонович:] Терпів я, терпів, бо невмоготу вже було тинятися попідтинню (Кроп., II, 1958, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 205.