ПОПОЛОСКА́ТИ, ощу́, о́щеш, перех. Док. до полоска́ти. Так-сяк дотяглася вона туди, пополоскала, позв’язувала і стала п’ястися на гору (Л. Янов., І, 1959, 289); — Пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у роті сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився (Кв.-Осн., II, 1956, 106); Приходите ви до моря, умочуєте ліву ногу й, вигукнувши — ох! — витягуєте назад.. Пополоскали, і хватить! (Ковінька, Чому я не сокіл.., 1961, 7).
◊ Пополоска́ти в ро́ті (зу́би, го́рло) — випити трохи алкогольного напою. Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять, Як їх батьки колись та їх діди кругляли!.. Не вспіють квартою в ротах пополоскать, — Вже й по-індичому в шинку загерготали! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 184); [Денис:] Ото либонь Гарасим кладе стіжок, чи нема в нього хоч капелини, щоб хоч зуби пополоскать? (Кроп., II, 1958, 431).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 217.