ПОПЛУ́ТАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до поплу́тати. Підводить [Андрій] голову: лице примарніло, чуб поплутаний, очі туман застеляє (Вас., II, 1959, 92); Дерева були поплутані телеграфним дротом (Ю. Янов., IV, 1959, 83).

2. у знач. прикм. Позбавлений певного порядку, з вигинами, перехрещеннями, переплетеннями і т. ін. Подивись: Шляхів нема, а тільки де-не-де Поплутані стежинки Йдуть на безвість. Он люди — мало їх — оруть ті перелоги, Он з пущі ледве чутно стук сокири (Л. Укр., І, 1951, 133); Поплутане гілля Рука несмілива тихенько одхиля, І личко дівчини, рум’яне як малина, Крізь листя дивиться (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 121); * Образно. [Свічкогас:] О боже ж мій! Як важко вибрать шлях Серед шляхів поплутаних усіх! (Коч., П’єси, 1951, 67); // Який характеризується несподіваними переходами (про мелодію). Здавалось, два голосні хори тягли якісь дрібненькі співи в дуже швидкому allegro, розсипчастому та вередливо поплутаному (Н.-Лев., IV, 1956, 74).

3. у знач. прикм., перен. Позбавлений правильності, логічної стрункості (про думки, мову, розрахунки і т. ін.). — Що то мені казав Турковський недавно? Якісь нерозуміння, якісь поплутані рахунки з комірниками моїх домів… (Л. Укр., III, 1952, 511); Все-таки знання нашої народної мови дуже мале, язик поплутаний і запоганений (Фр., XVI, 1955, 337); Лекція його була така погана та поплутана, що студенти слухали та й трохи не поснули (Н.-Лев., І, 1956, 383); // Безладний. Тільки там, де ясно шугало вгору полум’я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища (Гр., II, 1963, 294).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 211.