ПО́ПИК, а, ч., зневажл. Те саме, що піп. Хто не знає, що попи все Звикли на дурницю? Сповідав раз їден попик Грішну молодицю (Рудан., Співомовки, 1957, 5); Якийсь обскубаний попик у потертій рясі, з білим, аж зеленим від старості волоссям править службу (Кучер, Голод, 1961, 291).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 197.