ПОПЕ́НКО, а, ч., розм. Син попа. Доводилося бачити їй і попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, і говорив так грубо, а лаявся ще гірше… (Мирний, III, 1954, 158); Попенко з сусідньої волості родом, Він теж нареченим вважався колись, Та зник у компанії з іншими згодом (Перв., II, 1958, 376).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 185.