ПОПАДЯ́, і́, ж. Дружина попа. Сікалися і міщани, і купці; залицялися і поповичі, так і попадею не хотіла [Галочка] бути (Кв.-Осн., II, 1956, 314); [Шметелюк:] Це як кому подобається. Хто любить попа, а хто — попадю чи попову дочку (Мик., І, 1957, 230).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 181.

Попадя, ді, ж.

1) Попадья, жена священника. Уповала, мамцю, на керею, думала бути попадею. Мет. 237.

2) Рыба Rhodeus amarus. Вх. Пч. II. 20.

3) Въ свадебномъ обрядѣ: бутылка настоенной водки, которую (бутылку) мать невѣсты затыкаетъ пучкомъ калины и обвязываетъ красной ленточкой; попаді не трогаютъ до тѣхъ поръ, пока не пріѣдутъ отъ новобрачнаго дружки послѣ комори. МУЕ. III. 92. Ум. Попадька. Поглянув панотець на свою попадьку. Св. Л. 200.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 320.

попадя́ —

1) дружина попа; з огляду на часом негідну поведінку попаді на селі у народній творчості вона виступає об’єктом гумору, іронії, сарказму: «Або я попадя, щоб курку їсти?», «Доти попадя княгиня, поки піп не загине», «З попа дух, а попадя під лопух», «Коли б нашій попаді та попова борода, давно б благочинним бу­ла», «Попові дзвонять, а попадю з села гонять». Уповала, мамцю, на керею, думала бути попадею (А. Метлинський);

2) у весільному обряді — ритуальна пляшка насто­яної горілки, яку мати нареченої затикає пучком калини та обв’язує червоною стрічкою; попаді не займають доти, доки дружко не прийде від молодого після комо́ри (див.)у молодого теж ставлять по­падю на стіл.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 469.