ПООДИНО́КО. Присл. до поодино́кий. Глянула [дівчина] униз, звідки сунули [солдати] вже не поодиноко, а цілими гуртами (Вас., II, 1959, 41); — За наших часів не можна жити поодиноко, як билина в полі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 176.