ПОНУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПОНУ́РИТИ, рю, риш, док., перех. Опускати донизу (голову, очі і т. ін.). Обвів [Онищук] присутніх великими.. очима. На кого падав той погляд, той зразу понурював голову (Гжицький, Опришки, 1962, 69); — А що ж то за Маруся? — спитавсь Василь, та й очі понурив у землю, буцім йому і дарма (Кв.-Осн., II, 1956, 32); Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі (П. Куліш, Вибр., 1969, 74); Сергій закурив і їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи (Тют., Вир, 1964, 142).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 167.