ПОНУ́РО. Присл. до пону́рий. Полонені брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс (Гончар, III, 1959, 433); — Мені нема в чому признаватися, — понуро відповідає Роман, а його обличчя береться темними тінями (Стельмах, І, 1962, 464); Темні скелі виглядали понуро (Коцюб., І, 1955, 397); Обід пройшов понуро.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 167.

Понуро нар.

1) Смотря внизъ, наклонясь. Воли його коло воза понуро стоять. Шевч. 535.

2) Угрюмо, мрачно. Та не там твоя доля! — додав понуро Марко. Стор. МПр. 24. Понуро не мовчи. Г. Барв. 343.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 313.