ПОНУ́РА, и, ч. і ж., розм. Похмура, мовчазна людина. За сими йшли [у пеклі] святі понури, Що не дивились і на світ (Котл., І, 1952, 128).

Ходи́ти пону́рою — бути мовчазним, похмурим. Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий (Вовчок, I, 1955, 144).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 166.

Понура, ри, об.

1) Угрюмый человѣкъ, человѣкъ смотрящій внизъ. Ходив собі понурою. МВ. (О. 1862. І. 71). За ними йшли святі понури, що не дивились і на світ. Котл. Ен. III. 29. Сидить собі як понура, ні на кого й не дивиться. Кв.

2) Въ загадкѣ: свинья. ХС. III. 65.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 312.