ПО́НОЧІ, присл.

1. Темно. Увійшла я в ту гущавину, а там поночі, як уночі (Н.-Лев., III, 1956, 266); На селі де-не-де світиться по хатах, де поночі, собачня гвалтує (Головко, II, 1957, 326); * Образно. А в голові — як зав’язано, поночі; нічого мужик не знає, не відає, що діється на світі, як запобігти лихові, як заслужити кращу долю… (Коцюб., І, 1955, 22).

2. В темноті. Налапала [Оксана] поночі засув (Кв.-Осн., II, 1956, 453); — Що ніч — дарма: дорога проста, не зіб’юся й поночі (Головко, II, 1957, 425).

До по́ночі — до темноти. Христина скинула оком покоси, побачила, що їй до поночі вистачить роботи, й завзято почала горнути висохле, аж крихке сіно (Стельмах, І, 1962, 554).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 165.

Поночі нар.

1) Впотьмахъ. Святий та божий! свічки поїв, а поночі сидить. Ном. № 176. Поночі ходиш, що вже ся темніє. Чуб. V. 69.

2) Темно. Та й поночі! Не вздриш нічогісінько, хоч око виколи. Кобел. у. На вечір сонце повернуло, поночі йти, — буду коло вас ночувать. Рудч. Ск. І. 211.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 312.