ПОНАВИСА́ТИ, а́є, а́ємо, а́єте, док.

1. Нависнути (про якусь кількість чого-небудь). — Я часто вже крізь тин очима попасав, Який чудовий плід там скрізь понависав (Фр., XIII, 1954, 377); Джеря був сивий, аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі (Н.-Лев., II, 1956, 262); // чим. Звісити багато чого-небудь. Великі дерева понависали над їм [ним] своїм кудлатим чорним гіллям (Гр., II, 1963, 253).

2. Тримаючись за що-небудь, повиснути (про багатьох). Черниш.., виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортів, мовчки захлинаючись водою (Гончар, III, 1959, 352); Дівчата понависали на воротях.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 141.

Понависати, са́ю, єш, гл.

1) Нависнуть (во множествѣ). Сіно дощовою водою понесло, так воно на плотах понависало. Зміев. у.

2) Быть завѣшену, закрыть чѣмъ либо нависшимъ. Та вже тая доріженька терном заросла, терном заросла, пилом припала, червоною та калиною понависала. Чуб. V. 752. См. Позависати.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 301.