ПОМІ́РОК¹, рку, ч., розм., заст. Те саме, що помі́р. Пішов по царстві помірок й пошесті (Н.-Лев., IV, 1956, 35).

ПОМІ́РОК², рку, ч., розм. Шмат городу, поля, що є додатковим наділом; прирізок. Мене кортить купити в тебе помірок під горою (Март., Тв., 1954, 69); Степан пішов на той помірок, де була кукурудза (Круш., Буденний хліб.., 1966, 48); Бувало, відріже [Дмитро] коротко на ходу: «У кадібці посіяв. На помірках земля ще не протряхла» (Стельмах, II, 1962, 332).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 125.

I. Помірок, рку, м. = І. Помір. Як коли, до воно (небо) розчиняється, тілько на яку небудь оказію: на войну, або на помірок, або на голод. Чуб. І. 2.

II. Помірок, рку, м. Пріусадебная ежегодно засѣваемая земля. Козел. у. На лумельському помірку стояла береза в барвінку. Мет. 183.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 297.