ПОМУТНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до помутні́ти. Тихо гойдався помутнілий від диму Хасан (Десняк, Опов., 1951, 36); Мати вставилася на сина враз помутнілими очима (Панч, В дорозі, 1959, 51); // у знач. прикм. Досяг той промінь [сонця] і Проценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках (Мирний, IV, 1955, 223); Сашко.. дивився на пінясті потоки, що з шумом виривалися з крутих ярів і котилися в розбуркану, помутнілу Вужачу (Юхвід, Оля, 1959, 52); Помутнілими очима, що нагадують тепер батькові, дивиться він.. поза садок (Коцюб., І, 1955, 218); Помутнілим поглядом уп’явся він у той зловісний лист з гербом (Кач., II, 1958, 439).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 137.