ПОЛІ́ЛЬНИК, а, ч.
1. Той, хто поле. Слідом за культиваторами, що проривали буряк, ішла його бригада полільників, докінчуючи й поправляючи руками те, чого не могли зробити механізми (Кач., Вибр., 1953, 231); На ниву сходились люди з усіх кінців села, і незабаром полільники зайняли чималу ділянку, повівши її ген туди, до зеленого валу лісосмуги (Літ. Укр., 15.VI 1962, 1).
2. Знаряддя для розпушування грунту і очищення посівів від бур’янів. Восени міжряддя суниць розпушують кінними полільниками (Колг. Укр., 1, 1954, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 75.