Польовик, ка, м.
1) Житель полей, равнинъ.
2) Бѣсъ, живущій въ полѣ. Левч. 37.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 290.
а
б
в
г
ґ
д
е
є
ж
з
и
і
ї
й
к
л
м
н
о
п
р
с
т
у
ф
х
ц
ч
ш
щ
ю
я
Польовик, ка, м.
1) Житель полей, равнинъ.
2) Бѣсъ, живущій въ полѣ. Левч. 37.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 290.
польови́к = польови́й — у дохристиянських віруваннях — господар поля, його дух, звичайно злий, нечистий (у Б. Грінченка: «А в полі живе польовий, — і то нечиста сила»); живе нібито в полях серед збіжжя, любить викачуватися в ньому (тому рослини вилягають); носиться по житах та травах із вітром; часом прибирає вигляду козла чи якогось лихого звіра; може набирати й людської подоби; гріх копати рови обабіч доріг, бо там ховаються польовики.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 467-468.