ПОЛОЧА́НИ, ча́н, мн. (одн. полоча́нин, а, ч.; полоча́нка, и, ж.). Східнослов’янське плем’я, яке жило між Західною Двіною та Прип’яттю і дістало своє найменування від притоки Західної Двіни р. Полоти. У верхів’ях Волги, Дніпра і Західної Двіни жили кривичі, по середній течії Західної Двіни — споріднені їм полочани (Іст. УРСР, І, 1953, 41); Були тут і купці руські: новгородці, полочани, псковичі, смольняни, суздальці — і кожен з них теж ішов подивитися на храм (Загреб., Диво, 1968, 685).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 99.

полоча́ни (одн. ч. полоча́нин, ж. полоча́нка) — східнослов’янське плем’я, що мешкало у межиріччі Західної Двіни та Прип’яті й діста­ло своє наймення від притоки За­хідної Двіни р. Полоти.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 467.