ПОЛОТНИ́НА, и, ж.
1. Невеликий шматок тканини (перев. білої). Збоку.. сидів Омелян. Маруся навпомацки перев’язувала йому білою полотниною ногу (Панч, І, 1956, 530); На столику Катерина розгорнула полотнину й показала з десяток шматків жовтого, як масло, сала (Чорн., Визвол. земля, 1959, 196).
2. розм. Домоткане полотно. Я простий сіроокий хлопчина — Син своєї нової землі, На мені галіфе з полотнини, І мені славно жити в селі (Стельмах, V, 1963, 213); * Образно. Під ногами скрип та рип Сніжна полотнина (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 136); * У порівн. Під дужими ударами їхніх весел лодія швидко линула вперед, позад неї.. стелився, як біла полотнина, запінений слід (Скл., Святослав, 1959, 287).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 97.