ПОЛОНЕ́НИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до полони́ти. З’являються переможці елліни, що женуть списами поперед себе, мов отару, гурти вже полонених і пов’язаних у стяж троянців і троянок (Л. Укр., II, 1951, 324); Військо австрійське панічно залишило поле бою і лише завдячуючи Кутузову не було винищене й полонене Наполеоном (Кочура, Зол. грамота, 1960, 364); Інженер Лагунський, високий і тонкий, полонений якимись думками, стояв коло вікна й замислено.. дивився згори на береги, на скелі, на Дніпро (Коцюба, Нові береги, 1959, 32); Його душа, полонена блиском тих чарівних картин, не могла від них відірватися (Фр., V, 1951, 14).

2. у знач. прикм. Взятий у полон; який перебуває у полоні. Полонені австрійці рубали в лісі дуби під наглядом стражників (Донч., III, 1956, 123); // у знач. ім. полоне́ний, ного, ч. Той, кого взято в полон (у 1 знач.). Якось у наметі В солдатськім кашкеті З’явивсь полонений із рідного краю (Воронько, Три покоління, 1950, 22); Коло самого бліндажа Туманов настиг партію полонених. Їх провадили в тил (Панч, І, 1956, 146).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 94.