ПО́ЛОВЦІ, ів, мн. (одн. по́ловець, вця, ч.; половча́нка, и, ж.). Тюркський кочовий народ, який в XI— XIII ст. населяв степи між Дунаєм і Волгою, включаючи Крим і басейн Дону та Сіверського Дінця. Київ не раз грабували й палили печеніги і половці (Панч, В дорозі, 1959, 264); Десь на горі спалахнув вогонь.. Це означало сполох, так часто робили, коли до Києва наближались половці (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 54); * У порівн. Всю весну й літо в рейдах, кочує [Махно], як половець, ніколи не знає сам, де ночуватиме, куди сягне завтра й позавтра (Гончар, Таврія.., 1957, 621).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 89.

по́ловці = половча́ни (оди. ч. по́ло­вець, половча́нин, ж. половча́нка) — тюркські кочові племена, які у XI – XIII ст. населяли степи між Дунаєм і Волгою, включаючи Крим і басейн Дону та Сіверського Дінця; київські князі неодноразо­во давали відсіч нападам половців; останні розвіялися по різних кра­їнах після монголо-татарської на­вали. Київ не раз грабували й палили печеніги і половці (П. Панч); Поко­том сплять половчани, Ніч — мов криниця без дна… (М. Рильський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 466.