ПОЛИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до поли́ти 1, 4. Каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками (Мирний, III, 1954, 257); При болях у вусі, ревматичних болях і подагричних опухах роблять гарячі обкладки з маленьких мішечків, наповнених порівну сумішшю квіток бузини чорної і ромашки і политих кип’ятком (Лікар. рослини.., 1958, 111); Шелестить, шумить Зелений мис, щедро политий тропічними зливами (Руд., Остання шабля, 1959, 238); Знайде [малеча] кущик іще не политий — хлюп! — і знов до шаплика (Головко, І, 1957, 182); // у знач. прикм. А під тином, де не скопано, свій особливий, ніким не саджений і не политий город (Донч., V, 1957, 129); // поли́то, безос. присудк. сл. Пізніше, коли все поле буде полито, складуть акта. І коли якість буде визнана відмінною, — тракторист-машиніст і поливальник одержать премію (Рад. Укр., 17.V 1968, 1).

◊ Поли́тий кро́в’ю (по́том, сльоза́ми, слізьми́, сльозьми́ і т, ін.): а) який зазнав багато горя, страждань; згорьований (у 1 знач.). І тільки перевізник з піднятим угору веслом тягнувся головою, мов соняшник, за піснею своєї, кров’ю политої землі (Стельмах, II, 1962, 58); І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров’ю, То я одпочину… (Шевч., І, 1963, 241); б) важко оброблений, здобутий і т. ін. ким-небудь. — А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров’ю й потом полита (Тулуб, Людолови, І, 1957, 20); — Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих (Коцюб., II, 1955, 72); Цікавий і допитливий Тарас одного разу й сам надумав пошукати тих залізних стовпів, що підпирали небо над рясно политою невільницькими слізьми, потом і кров’ю землею (Слово про Кобзаря, 1961, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 70.