ПОЛИ́ННИЙ, а, е.

1. Те саме, що полино́вий. Я стебла пригинав полинні, Гірку спиваючи росу (Перв., І, 1958, 431); Максим глибоко вбирав у груди гострий дух висмаленого сонцем і степовими вітрами чебрецю. Полинна гіркота лягла незмивно на пересохлі уста (Рибак, Час.., 1960, 48); Полинний вітер степовий, в туманах ріки… Там кожний камінь дорогий мені навіки (Сос., Близька далина, 1960, 170); Останні полинні межі. Ішли на колгоспну дорогу Полки, — а не перші стежі (Брат., Пора.., 1960, 13); * Образно. Там [вдалині] любов моя полинна, Русая коса… (Мас., Сорок.., 1957, 29).

2. у знач. ім. поли́нна, ної, ж., розм. Те саме, що полині́вка. З городу Спішить [дядина] назустріч — і мерщій Запрошує в свою господу,.. Швиденько достає полинну (Мисик, Верховіття, 1963, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 68.