ПОКУВА́ТИ ¹, ую́, ує́ш, док.

1. Кувати якийсь час (див. кува́ти ¹). Насамперед мерщій просто з кузні послав [Юхим] Артема по Цигулю.. А сам тим часом покував іще трохи та й пошабашив (Головко, II, 1957, 282).

2. розм. Викувати багато чого-небудь. Куплю я золотця, покую крильця та полину та до матеньки [матінки] (Чуб., V, 1874, 748).

ПОКУВА́ТИ², ую́, ує́ш, док. Кувати якийсь час (див. кувати²).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 54.

Покувати, ку́ю, є́ш, гл.

1) Сковать, выковать (во множествѣ). Да покувала б я, да позолотила золотії крилечка. Мет. 146. Покуймо ж собі мідяні човна, мідяні човна, золоті весла. АД. І. 1.

2) Подковать (многихъ). Ой як коні покую і як сани поладжу, то по твою біль поїду. Чуб. III. 470. Вчився робити, черевичків шити. І пошив, покував. Мил. 45.

3) Перестать куковать (о кукушкѣ). Уже зозуленьки та й покували, соловієчки пощебетали. Чуб. V. 802.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 279.