ПОКРИ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. Те саме, що кри́кнути. — Піду, мамо, прогуляюся. — Іди, доню. — Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: — Не барись довго, Марусе! (Вовчок, І, 1955, 212); // Голосно, збуджено вигукнути щось. Згадав він її та аж покрикнув: — Нехай мене мир не знає, коли я зраджу тебе, моя горличко! (Вовчок, І, 1955, 51); — Не дамося собакам [ворогам] живцем! — покрикнула громада (Стар., Облога.., 1961, 10).
2. на кого і без додатка. Крикнути на когось, примушуючи щось зробити. І пострахаєш було і покрикнеш на його [Андрійка]…(Вовчок, І, 1955, 274); — Ви повинні бути біля хворого чоловіка — це ваш обов’язок. Покиньте зразу сорочки та йдіть до його! — покрикнула з пересердям Дарочка (Л. Янов., Тв., 1959, 131).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 48.