ПОКОТИ́ТИСЯ1, очу́ся, о́тишся, док.
1. Обертаючись, почати пересуватися в певному напрямі. З-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки (Н.-Лев., III, 1956, 28); — Що то ти робиш, Івасю? — озвався дід, вертаючись назад.. — Качаюся, — одказав і покотився по траві (Мирний, І, 1954, 181); Покотився по зеленому полю футбольний м’яч, і замайоріли по полю різноколірні майки … (Вишня, І, 1956, 404); // з кого-чого, на що. Звалитися. Без міри пороху підсипає [козак Голота], Татарину гостинця у груди посилає: Ой, ще козак не примірився, А татарин ік лихій матері з коня покотився! (Укр.. думи.., 1955, 6); Вода потекла на сонного Аврама Кириловича. Той з переляку покотився з стільця (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 30); // на що, на чому. Упасти в непритомному стані. Прощай, моя Ма… — і не договорив [Василь], як вона зомліла й покотилась йому на руки (Кв.-Осн., II, 1956, 64); Гуляє князь, гуляють гості; І покотились на помості… (Шевч., II, 1963, 26).
◊ Поко́титься голова́ чия — комусь відрубають голову; хтось загине. [Байда:] Нехай моя голова перша покотиться по степу, нехай я перший потону на морі, але таки добуду волі й честі для України! (Н.-Лев., II, 1956, 439); Цісар почервонів і тупнув ногою: — Даю вам тиждень, аби-сьте дізналися, бо в противнім разі ваші голови покотяться землею (Казки Буковини.., 1968, 31); Се́рце [так і] покоти́лося (поко́титься); Душа́ [так і] покоти́лася (поко́титься) — уживається для вираження раптового відчуття страху, відчаю. Як здумає [Олексій], що без нього тут совершилося [скоїлося], так у нього душа так і покотилася (Кв.-Осн., II, 1956, 355); Серце спинилося, стислося у кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт (Смолич, II, 1958, 91); [Так і (ма́ло не)] покоти́тися [по́котом] зі смі́ху (з ре́готу, від смі́ху, від ре́готу) — голосно, нестримно розсміятися. — А чого ж ти повернувся з таких далеких країв?— Жінці не понаравилось [сподобалося], — сказав Григорій, від чого весь базар мало не покотився покотом зі сміху (Довж., І, 1958, 77); — Якби ви побачили, як він кота лаяв! А як він співає!.. — Й вона покотилася з реготу (Л. Янов., І, 1959, 325); Всі у вітряку покотилися від реготу (Стельмах, I, 1962, 153); Хоч покоти́ся: а) нічого немає, зовсім пусто. Хоч покотись, усюди голо (Номис, 1864, № 10165); б) гладенько, чисто.
2. розм. Почати рухатися (про засоби пересування). Повозка покотилася не битим шляхом, а травою (Мирний, IV, 1955, 323); Трамвай брякнув дзвоником, заскреготів колесами й покотився далі (Дмит., Розлука, 1957, 209); // Піти, побігти куди-небудь (звичайно про когось товстого або невисокого). Нових гостей примітила господиня хати і покотилася до них такою собі ошатною діжечкою: була кругленька і невеличка (Речм.. Весн. грози, 1961, 121); Від фігури м’ячами покотились хлопчаки, вигукуючи одно слово: — Їдуть, їдуть! (Стельмах, І, 1962, 389); // Почати швидко відступати, відходити назад (звичайно про війська). Несподівано, мов грім серед ясного неба, ударила кіннота червоних, і кавалерія білих.. покотилася назад (Панч, На калин. мості, 1965, 124).
3. Почати рухатися по небосхилу (про небесні світила). В людських хатах все було позатихає, все посне. Місяць зійде й покотиться геть-геть вгору (Н.-Лев., І, 1956, 64); Он сонце покотилось, І все зазолотилось — Ставок, лужок, і хата, і верба… (Бичко, Сійся.., 1959, 129); // Швидко полетіти, упасти (про метеорити). Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила (Вас., І, 1959, 107).
4. Почати пересуватися, переміщатися під дією течії, вітру і т. ін. Покотилась буйна хвиля На жовтий пісочок (Пісні та романси.., II, 1956, 33); Чорними ярами покотився білий туман (Коцюб., I, 1955, 96); Вогонь пригас, над жаром підійнявся і клубком покотився.. димок (Скл., Святослав, 1959, 31); // Почати поширюватися в просторі (про звуки, запахи і т. ін.). І сонце веселіше засяло, і пахощі з садків покотились хвилями (Коцюб., І, 1955, 21); Лунко покотилось міжгір’ями гучне іржання розсідланих коней (Гончар, Новели, 1949, 45); // перен., розм. Почати поширюватися, ставати відомим багатьом (про чутки, вісті і т. ін.). — Гей-гей, до гурту — наших б’ють! — Покотився по селу бентежний згук (Вас., I, 1959, 237); І на диво, ці слова чоловіка весело покотилися по селу (Стельмах, I, 1962, 604).
5. розм. Почати струмувати, потекти. Скоро оце скресла крига, потанув сніг, із стріх закрапало, а з гір струмочки покотилися (Вовчок, І, 1955, 182); Дощові води з гривами брудної піни покотилися ярами і вибалками до річки (Грим., Незакінч. роман, 1962, 282); У мене аж слина покотилася від згадки про м’ясо та про пиріжки (Багмут, Опов., 1959, 5).
ПОКОТИ́ТИСЯ2, о́титься, док. Народити малят (про овець та деяких інших тварин).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 40 - 41.