ПОКЛОНІ́ННЯ, я, с.

1. Дія за знач. поклоня́тися 1, 5. Наче в казкову альтанку, ввів до неї [весільної вітальні] султан свою Гюль-Хуррем і посадив для поклоніння і вітань (Тулуб, Людолови, II, 1957, 289); Тварина або рослина була тотемом для роду і об’єктом культового поклоніння всіх його членів (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 21); // Культовий обряд, який відправляють перед чим-небудь (зображенням божества, якоюсь святинею і т. ін.). Пішов князь Володимир на ятвігів, і побив їх, і прийшов з дружиною до Києва, і були великі веселощі й поклоніння богам нашим (Загреб., Диво, 1968, 111).

2. Надзвичайно шанобливе, благоговійне ставлення до кого-небудь. Тарас побоювався, чи не зіпсувало часом загальне поклоніння душу божественому арапові… (Ільч., Серце жде, 1939, 301).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 32.