ПОКВИТА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся і рідко ПОКВИТУВА́ТИСЯ, у́юся, у́єшся, док., розм.

1. Повністю взаємно розрахуватися з ким-небудь. Ранком, ледве розвиднилось, ми вже були вбрані і, поквитавшись з господарем готелю, подались до автогаража (Досв., Вибр., 1959, 101); — Отак би й давно, — реготнула Соломія.. — На ж твою квитанцію, і ми, вважай, поквиталися… (Кучер, Трудна любов, 1960, 339).

2. перен. Зробити щось у відповідь на чиїсь дії, вчинки; помститися за зло, образу і т. ін. [Слідчий:] Як обдуриш — дивися! Заб’ю! Закатую! [Солдат:] Не заб’єш, офіцере… Мене шомполи вже не візьмуть. Шкода, поквитатися не зможу… (Лев., Драми.., 1967, 71); // Звести рахунки з ким-небудь, розплатитися за свої дії, вчинки і т. ін. — Ти зробив свинство. Вліз у сім’ю, взяв чужу жінку… Май же сміливість чесно поквитуватись (Коцюб., І, 1955, 408); [Микола:] Ну, рядовий Шульга, настав нарешті час поквитатися нам (Д. Бедзик, Ост. вальс, 1959, 101); // Відплатити кому-небудь за нетовариське ставлення. Під час обходу ще один хірургічний випадок викликав жваві розмови між асистентами професора і дав професорові змогу поквитатися з Сахно за її невразливе реагування на надзвичайну операцію переливання крові (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 148); // Звільнитися від чого-небудь, покінчити з чимсь. — Ви і вчора не голилися, — нагадав Клим. — Та отже і вчора таке підхопилося, що не до гоління було… Зате я зараз і поквитаюся з капосною щетиною (Грим., Кавалер.., 1955, 184).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 19.